Про трагедію української державності
Січень 1918-го року — Центральна Рада проголошує свій Четвертий універсал, а разом з ним і незалежність Української Держави. Держави, назва якої вперше з’являється на мапах тогочасного світу. З точки зору сьогоднішнього українця, ми ці події розглядаємо як ще один, черговий, шанс від долі здобути власну незалежність. Захистити свою самобутність та право йти своїм шляхом. І беззаперечно невідомо як би повернулось колесо історії, якби тоді ми перемогли свій бій.
З точки зору сьогоднішнього українця все більше-менш зрозуміло. Але як бачили ці процеси сучасники тих події? Повторюсь, що держава, назва якої вперше з’являється на дипломатичній мапі, утворюється шляхом підписання Універсалу Центральною Радою у Києві, переповнена криками про зраду та низьким зв’язком центру з населенням поза межами столиці і розумінням один одного. Крики про зраду “Торгівлю на крові” Скоропадського з німцями, майже офшорний скандал Грушевського, який заробляє на політиці статки, поки на місцях “Народ зубожіє”, зраду про здачу територій Петлюри та його дружбу з “неправославними” поляками. І все це під акомпанемент закордонних політичних груп з лозунгами про “Влада зливає патріотів”, “Ми же братья” та “Від можа до можа” різних векторів та забарвлень.
Нічого не нагадує? Правильно — абсолютно всі національні визвольні змагання української історії. Від часів смути Київської Русі, через Гетьманщину та аж до сьогоднішніх днів. І всі до цього процеси закінчувались нетотожністю місцевого населення зі своєю державою та повним крахом останньої.
Але суть цієї статті не в тому, щоб нагнати смутку на душі українських патріотів, і вже тим паче тих, хто боронить нашу землю від чергової московської агресії. Ми лише хочемо проаналізувати в чому ж ця трагедії української державності та яким помилкам предків треба запобігти зараз. Всьому є свій кінець і навіть наш всемогутній талан просерити всі до цього долею дані нам шанси, ми теж можемо перемогти.
Ми маємо народ, яким можна пишатись. Народ, що своєю єдиною машиною готовий відвозити харчі нашим військовим на передову, що половину пенсії переказував на благодійні фонди, аби тільки хлопці могли собі купити новий тепловик чи снайперку. Народ, що влаштовував благодійні концерти, виставки, вистави і народ, що забивав на них зали. Ще в 2014-році, під час анексії Криму до нас в Черкасах приходили мужики й хотіли передати ящик горілки, аби наші солдати споїли московитів і переконали їх відступити. Різні були ситуації, кожен по своєму бачить як нам вирішити ситуацію, але всі знали, до чого ми маємо дійти.
Єдине, чого не вистачає цим сильним духом людям — це ототожнення себе з Державою. Не вистачало цього і 100 років тому. Розуміння, що Держава — це є кожен з нас. Я, Ви, ваш сусід, продавщиця Галя чи сторож Микола. Кожен раз коли хтось питає: “А що для мене зробила ця держава?”, по факту це звучить як: “А що для мене зробив кожен прохожий?”. Тут ніхто нікому нічого, звичайно, не винен. Але розуміння того, що успіх нас усіх разом, нашої Держави — це в першу чергу добробут кожного з нас індивідуально — і є запорукою розбудови адекватної державної системи.
Розуміння того, що поразка в твоєму домі принесе біль та смуток кожному члену сім’ї і від цього не вдасться втекти, має стати стимулом до зменшення криків про всебічну зраду та породити думки в головах про можливості, що зараз відкритті перед нами долею. Звичайно владу треба критикувати, підказувати місцевим депутатами, а інколи й тиснути на них, коли це потрібно. Але ж це не значить, що зведення в абсолют наших проблем — є шляхом їх вирішенням. Ми всі пливемо в одному човні. А перед нами відкритті будь-які можливості до розвитку та збагачення. Треба лише усвідомити, що Держава — це Я, Держава — це Ми.
Черкаська обласна організація УНСО
